Загострення почуття соціальної несправедливості в сучасному українському суспільстві, спровоковане падінням якості життя середньостатистичного українця, поглибленням економічної прірви між вищим та середнім-нижчим класами, низьким рівнем політичної еліти тощо, надзвичайно актуалізує означену проблематику.

Ідея всезагальної, тотальної рівності або егалітаризм протягом тривалого часу вважався панацеєю від соціальної несправедливості. Однак, всі егалітаристські теорії, навіть, ті, що були створені за гуманними мотивами, не відповідають критеріям сучасного цивілізованого світу, оскільки намагались або ще намагаються створити реальну рівність індивідів. Фактично вони являють собою завуальовану форму рабства, оскільки позбавляють людину права вибору, самореалізації, роблять її життя підконтрольним, позбавленим сенсу.

Забезпечити соціальну справедливість в суспільстві можливо лише шляхом створення формальної рівності через регулятивні принципи та норми, яким будуть підлягати всі члени суспільства. Як зазначає Ф. Гаєк: «Я не бачу способу зробити людей рівними, окрім того, як ставитись до всіх однаково» [1, с. 398].

Отже, на відміну від егалітаристських теорій, соціальна справедливість – це рівність прав, а не рівність можливостей. Різні можливості, що породжуються природними та соціальними відмінностями індивідів, зрівняти неможливо. По суті, вони стратифікують суспільство, формують його анізотропність. Задача держави полягає не в уніфікації відмінностей, а в забезпеченні всім членам суспільства однакових прав для реалізації власних можливостей. Дію принципу соціальної справедливості можна порівняти із змаганням із бігу, коли всі учасники стартують з однієї лінії, за однакових організаційних умов, але з різною фізичною формою – однакові права дають змогу реалізувати різні можливості.

Дотримання принципу соціальної справедливості  в умовах демократичного соціального простору, повинно забезпечувати адекватну соціальну мобільність, згідно якої кожна людина отримує рівні шанси завдяки власним зусиллям зайняти ту соціальну позицію, на яку вона заслуговує. Як наслідок, соціальна стратифікація суспільства має набувати позитивного значення, оскільки буде регламентуватися не спекулятивними пріоритетами, а нормами права, та відтворювати справжній соціальний порядок.

 

Список використаних джерел:

1. Гаєк Ф. Індивідуалізм істинний і хибний // Консерватизм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 1998.

Шевченко З.В. До проблеми експлікації поняття «соціальна справедливість» // Пріоритетні напрями вирішення актуальних проблем суспільних наук: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Одеса, Україна, 12-13 вересня 2014 року.) – Одеса: ГО «Причорноморський центр досліджень проблем суспільства», 2014. – С. 84-85.

2 Коммент. : “До проблеми експлікації поняття «соціальна справедливість»”

  1. Дуже великі сподівання щодо відтворення (чи точніше – набуття) справжнього соціального порядку. Поки що ніяк це не виходить, на жаль! 8)

Оставить комментарий