Просмотров: 980Від античних часів розвиток політичної, культурологічної, соціально-філософської думки спрямовувався на створення певної моделі цивілізації, суспільства або держави, яка б залишала власного громадянина вільним, робила його творцем власної долі або надавала таку можливість всім без виключення, не утискаючи жодного. Однак, сьогодні перед цією свободою та необхідністю бути вільними надто багато людей відчувають страх, який зумовлюється побоюванням особистої відповідальності, неуспішності, посередності тощо. Саме тому, на думку Ж. Ревеля, люди вигадують „нові колективістські дурниці, аби перебуваючи на порозі вільної і ліберальної цивілізації, звільнитись від особистої відповідальності. Великі системи тоталітаризму – смертельно небезпечний знаменник програми вибудовування людини самої себе” [7, 454].
Поступове історичне сходження до особистої автономії, як можливості самостійно визначати власну лінію поведінки, уникати внутрішньої порожнечі, пересічності, нудьги завдяки ресурсам власного розуму і природним здібностям на тлі самокультури та самодисципліни, є умовою оптимального функціонування демократичного режиму, його стабільності. Тільки наближення переважної більшості членів суспільства до культури керування собою або саморегуляції уможливлюють подальше існування демократії як гармонії між індивідуалістичними і колективістськими тенденціями. В іншому разі, інфантилізм релігійного фанатизму, тероризм, революційність або проста любов до насильства та руйнування й надалі керуватимуть частиною людей, що заповнюють духовну порожнечу власного існування через заміну особистої свободи на колективну екзальтацію [7, 454].
Демократія максимально розширює для людей межі можливостей жити відповідно до тих законів, що вони вибирають самі, тобто – управляти самими собою, підкорятися самостійно обраним стандартам, самовизначатися [2, 101]. Незалежно від критеріїв диференціації індивідів у соціумі (доходу, освіти, влади, престижу, здібностей, національності або раси), остання не повинна бути спекулятивним принципом і породжувати вибіркове ставлення з боку держави. Адже, засоби демократії – закон, всезагальна єдність мети, це виконання функцій із відданістю інтересам суспільного організму, і все це не підлягає впровадженню в людину ззовні… Все це повинно починатися у самій людині, яким би значним при цьому не був внесок з боку доброчесних і мудрих членів суспільства. Відповідальність особистості, індивідуальний почин – це інтонації демократії [3, 29].
Демократія не зароджується відразу на загальному суспільному рівні, не привноситься і не насаджується штучно, вона є продуктом еволюції внутрішньої культури, свідомості, переконань досить різних членів суспільства. Існування демократичного процесу тільки в управлінні державою навряд чи може бути основою стабільного соціуму. Тому, розумно припустити, що для того, аби універсальні морально-етичні якості розвивались у великої кількості людей, необхідно (а можливо, і достатньо), щоб самі люди управляли собою демократично [2, 105]. А це стає можливим тільки за високого рівня внутрішньої культури саморегуляції особистості та соціально-політичної культури, що підносить цінність особистих прав, свобод і можливостей.
Однією з найважливіших рис істинної демократії є визнання та усвідомлення цінності, автономності, самобутності, права на самозвершення кожного окремого індивіда. Терпимість до інакомислення та індивідуалістичного волевиявлення кожного у рамках закону є неодмінною ознакою вільного, демократичного суспільства. Свобода, справедливість, демократія (не тільки як політичний режим, але й як стиль життя і мислення) – взаємо обумовлюючі поняття, оскільки гідність людини полягає в її праві на відповідальність перед самою собою, як і у визнанні права інших людей на розвиток особистості й на участь у творенні суспільства відповідно до своїх здібностей.
Стає очевидним, що однією з головних ознак демократії є анізотропність суспільства, що полягає насамперед у біологічних та соціальних відмінностях його членів. Якщо спадковість визначає головною мірою фізичний стан індивіда, то соціальні умови його життя формують соціальні риси особистості, її систему цінностей, установок, пріоритетів, цілей. Чи можливо привести таку складну диференційовану систему до спільного знаменника, задавши параметри егалітаризму? Чи є в такій системі місце будь-якій рівності?
Ідея всезагальної рівності або егалітаризм протягом багатьох років вважався панацею від несправедливості. Жорстка конкуренція, незадоволені амбіції, неадекватна самооцінка, проблеми самовизначення, посередність, звичайна людська лінь породжують думки про несправедливість життя як такого, стимулюють появу егалітаристських теорій. Як відмічає М. Фрідман, спокусливо думати, що суспільство або держава може виправити те, що закладено самою природою: вирішити всі проблеми та задовольнити кожного[8, 76].
Тотальна зрівнялівка, рівність результатів або егалітаризм – антагоністичні свободі, ініціативності, придушують індивідуалістичні тенденції, оскільки постійне очікування допомоги з боку держави обертається бездіяльністю, інертністю з боку людини. Егалітаристські теорії, навіть, ті, що були створені за гуманними мотивами та згоди, не відповідають критеріям демократії, оскільки реально позбавляють людину права вибору, роблять її життя підконтрольним, позбавленим сенсу та являють собою завуальовану форму рабства. В цьому контексті доцільно згадати Л. Дюмона та його працю „Есе про індивідуалізм”, де він пропонує розрізняти егалітаристську „ліберальну” доктрину як ідеальну рівність прав, що поєднується з максимальною свободою кожного, та „соціалістичну”, яка прагне втілити рівність на справі, шляхом ліквідації приватної власності [4, 97]. У випадку позбавлення індивіда приватної власності або права її мати, обмежується сфера його свободи та соціальній спільноті приписуються відповідно нові функції. Система приватної власності – найважливіша гарантія свободи, реальний стимул не тільки для господарів власності, але і для тих, у кого її немає. “Тільки завдяки тому, – зазначає Ф. Хайєк, – що контроль над засобами виробництва розподілений між більшістю незалежних один від одного людей, ніхто не має над нами абсолютної влади, і ми власноруч можемо вирішувати, чим ми можемо займатися” [9, 103].
Якщо егалітаризм, тобто реальна рівність, не відповідає вимогам соціальної справедливості, то тоді що таке „справедливість”?
Важливо відмітити, що справедливість – це поняття полісуб’єктивне. Скільки суб’єктів – стільки і розумінь його. Адже з огляду кожного справедливо те, що відповідає його життєвим установкам, потребам і інтересам. І все ж мусить бути такий суспільний суб’єкт, який би певною мірою урівноважував інтереси та інтенції усіх в єдину волю. Таким суб’єктом і гарантом, безперечно, покликана бути держава зі своїм кодексом права [6, 57].
Означений підхід вирішує дилему – що є соціальною справедливістю: рівність прав чи рівність можливостей? Звичайно, що всі люди за своєю біологічною і соціальною природою є дуже різними, а відтак завжди різними будуть і їхні можливості. Забезпечити соціальну справедливість в суспільстві ми можемо, лише створивши формальну рівність через регулятивні принципи та норми, яким будуть підлягати всі члени суспільства. Як зазначає Ф. Гаєк: „Я не бачу іншого способу зробити людей рівними, окрім того, як ставитися до всіх однаково” [1, 398].
Забезпечення дієвості принципу “соціальної рівності” або “соціальної справедливості”, що витлумачується нами як рівність прав, а не можливостей, повинне відбуватися з врахуванням диференційованості суспільства. Так, наприклад, Дж. Майєр запропонував концепцію “диференційованої рівності”, згідно якої “всі відмінності між людьми вважаються легітимними, та заохочуються ті з них, які служать саморозкриттю індивідуумів, але при цьому не загрожують суспільній інтеграції”. Саме тому “соціальна справедливість не є раз і назавжди встановленою патентованою формулою, яка вичерпується тільки зрівнянням прибутків та шансів на освіту. Швидше під соціальною справедливістю слід розуміти концепцію, яка передбачає також і наявність нерівностей, а саме таких, які сприяють збільшенню суспільного добробуту в цілому” [5, 7].
Підсумовуючи, слід відмітити, що дотримання принципу соціальної справедливості в умовах демократизації соціального простору, повинно забезпечувати адекватну соціальну мобільність, згідно якої кожна людина матиме можливість потрапити на свій соціальний рівень самотужки, оволодіти тим соціальним статусом, на який вона заслуговує. Природна та соціальна диференціація членів суспільства, що лежить в основі та підтримується демократією, з огляду на сучасні реалії українського соціуму повинна набувати позитивного значення і регламентуватися не спекулятивними пріоритетами, а рівністю права. Якщо егалітаризм прагне рівності в практичній обмеженості і рабстві індивіда, то соціальна справедливість прагне рівності у свободі самовизначення та самореалізації особистості.
Література:
- Гаєк Ф.А. Індивідуалізм істинний і хибний // Консерватизм: Антологія / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 1998. – С. 389–400.
- Дьюи–Нибур. Профили нового либерализма // Полис. – 1994. – №3. – С. 27–46.
- Даль Р.А. Демократія та її критики. – Х.: Вид. гр. „РА – Каравела”, 2002. – 440 с.
- Дюмон Л. Эссе об индивидуализме. – Дубна: Феникс, 2000. – 304 с.
- Мысливченко А.Г. Западная социал-демократия: тенденции обновления и модернизации // Вопросы философии. – 2001. – №11. – С. 3-14.
- Політичні структури та процеси в сучасній Україні: Політологічний аналіз / Ф.М. Рудич, В.Б. Безверхий, М.Г. Кириченко, А.М. Кобринська, А.М. Макаров, М.І. Михальченко, М.Ю. Пашков, А.М. Пойченко, В.О. Трипольський. – К.: Наукова думка, 1995. – 268 с.
- Ревель Ж.-Ф. Відживлення демократії. – К.: Критика, 2004. – 585 с.
- Фридман М. Свобода, равенство и эгалитаризм // Фридман М. Хозяева своей судьбы: Пер. с англ. – Мн.: Полифакт-Референдум, 1990. – С. 71-99.
- Хайєк Ф.А. Право, законодавство та свобода: Нове викладення широких принципів справедливості та політичної економії: Пер. з англ. – К.: Сфера, 1999. – Т.1. – 196 с.
Автор: Шевченко З.В. Соціальна справедливість як головний чинник суспільної диференціації в умовах демократизації соціального простору//Матеріали V Міжнародної конференції: Розвиток демократії і демократична освіта в Україні. Тези доповідей. 8-10 листопада 2007 р. – К., 2007. – С.30
Loading ...
;
