Витоки сучасного індивідуалізму

В процесі історичного розвитку соціально-філософська думка розділила суспільства на два загальновизнані типи: колективістські та індивідуалістичні, причому перший характеризує переважно суспільства Східного типу, а другий – Західного. Колективізм та індивідуалізм є поняттями глибоко антагоністичними, але щодо розділення суспільств на два протилежні табори, то тут не існує суворих обмежень та чітких кордонів, оскільки кожному суспільству притаманні як колективістські, так і індивідуалістичні риси. Яке начало займає чільні позиції, якого сенсу набуває кожне з цих понять, залежить від епохи, рівня матеріальної та духовної культури, конкретних умов.
Хвиля індивідуалістичних ідей прийшла із Заходу разом із падінням Залізної Завіси та поглинула нашу країну, ознаменувавши крах холістичної ідеології. Ідеал підкореної особистості розсипався, процес персоналізації суспільства забезпечив у широких масштабах фундаментальну цінність індивідуального розвитку, визнання власної своєрідності, неповторності особистості, незалежно від нових форм контролю та гомогенізації, що здійснюються одночасно [4, 20-21]. З’являється нове суспільство, що прагне самобутності, різноманітності, розкутості, негайного задоволення власних амбіцій. Почуття власної безпеки та віра у майбутнє зникають; ніхто більше не вірить у світле завтра революції та прогрес. Віднині кожний бажає жити одним днем, тут і зараз. Важливі вісі сучасності – революція, дисципліна, секуляризація, авангард – скасовані завдяки гедоністичній персоналізації. Настав час гедоністичного та персоніфікованого індивідуалізму, який узаконений та більше не зустрічає опору.
Сьогодні поняття індивідуалізм – як об’єкт дослідження сучасної науки – має широкий спектр значень:
- індивідуалізм – філософське вчення про співвідношення особистості із суспільством, колективом і державою, що стверджує безмежність потреб, надзвичайну повноту прав й абсолютну свободу волі індивіда;
- індивідуалізм – філософське вчення про індивіда як самоціль, про необмежені потреби та абсолютні права особистості, про її повну свободу та незалежність від суспільства та держави;
- індивідуалізм – соціологічна концепція, що міститься у суб’єктивно ідеалістичному трактуванні історичного процесу, суспільного та державного устрою, договірно-правових відносин, економічного життя суспільства та розвитку культури з позиції, що визначає ролі діяльності обокремлених індивідів – видатних історичних діячів, законодавців і митців культури.
Наведені визначення є продуктом синтезу сучасності та минулих надбань, що органічно поєднуючись дають нам уявлення про індивідуалістичні течії та напрямки взагалі. Але думка про те, де зародилося дане поняття, змінювалася, більшою мірою, згідно з тим, куди направлялися дослідження зацікавлених вчених або, в тих випадках, коли окремий погляд набував великого розповсюдження, згідно з тією країною, на яку в даний момент була звернена увага вченого світу. Таким чином, Індія, Єгипет, Китай, Греція послідовно вважалися колискою найвищих духовних надбань людства та витоками індивідуалістичних ідей зокрема. Для деяких авторів, перш за все в тих країнах де переважає номіналізм ідея індивідуалізму існувала завжди та всюди. Для інших вона з’являється разом із Відродженням, чи з посиленням буржуазії. Якщо ідея індивідуалізму визнана наскільки своєрідною, настільки ж і загальною, то не вистачає згоди відносно її витоків [2, 35]. Розглянемо цю проблему більш детальніше.
Серед багатьох догм стародавнього Єгипту чільне місце посідала догма безсмертя – перше проголошення загальнолюдської рівності. Вона пробуджує в людині усвідомлення, що поруч із соціальними відмінностями, поруч із індивідуальними особливостями земного буття існує ще універсальна рівність абсолютних властивостей душі та що перші поглинаються останніми. В даній ідеї слід шукати корені того морального вчення, яке складає основу світоспоглядання кожного народу та кожного індивідуума. Ця ідея безсмертя являє собою той грунт, і з якого поволі починають пробиватися перші паростки індивідуальних душевних якостей та властивостей.
Але в країні, де поклонялися бику та намагалися вгадати найменше бажання священних кішок, людської особистості як такої не існувало. Чим монотонніше та одноманітніше тече життя тим слабше відчувається індивідуальність. Особисте „я” зливається з оточуючим світом, тоне в загальному сірому фоні. Особистість, як дещо індивідуальне, виявляється лише у безперервній зміні думок, почуттів та вольових актів; там же, де частина поглинається цілим, де індивід поглинається суспільною групою, не може бути й мови про індивідуалізм. Розділення народу на прошарки в більш пізній час було основою суспільного буття єгиптян ці суспільні рамки, в межах яких доводилося існувати, ще більше обмежували особистість.
Цілі століття єгиптяни рухали каміння, споруджували піраміди та храми, але не дивлячись на такий тривалий проміжок часу, вони занадто мало зробили для розвитку ідеї. Дух народу був придушений тим історичним матеріалом, який у вигляді легенд та звичаїв тяжів над ним. Сучасність доносить до нас лише вражаючі своєю величчю архітектурні пам’ятки стародавнього Єгипту, що лише підкреслюють панування ідей безсмертя і нічного не говорять про індивідуалістичні прояви того часу.
Серед стародавньої культури Сходу слід виділити Китай, характерною рисою якого є позитивність. Тут все побудовано на суто людській основі, немає ні міфології, ні пророків, ні одкровення. Теологічним принципом стала тут ідея земного добробуту, а культом – обожнення встановленого у світі порядку – лі.
Людина має значення лише як член держави. Лі здійснюється відповідно суспільній ієрархії, тобто індивідуальне лі відповідає соціальному статусу конкретної людини [5, 218]. Ступінь поваги визначається суспільним положенням. Звичай панує в Китаї з такою силою, що цілком заміняє собою закон. Все передбачено та санкціоновано ним з такою точністю та суворістю, що життя в стародавньому Китаї рано втрачає принадність індивідуальних прагнень. Свобода, особиста самостійність – джерело всілякої живої культури – не знаходять тут собі місця. „Життя та смерть залежать від Небесного веління, рід та заможність посилаються з Небес” [3, 93].
Конфуціанська школа цінностей фактично тотожна поняттям сучасної західної соціології. Всілякий вчинок віддзеркалює стан справ у суспільстві та оцінюється з точки зору його соціальної значущості [5, 219].
Зовсім іншу картину являє собою стародавня Індія. Тут бере свій початок інститут аскетизму, зречення від світу, що дає повну незалежність тому хто обирає цей шлях.
Глибока віра в природу людини, в її здатність власними зусиллями розгадати таємницю буття – основа буддизму. В буддизмі, як релігії „пробудження”, закріплений саме момент пробудження людської особистості, її звільнення від релігійно-політичних та релігійно-побутових форм і повернення до самої себе. Людина, що зайнята пошуком кінцевої істини, залишає суспільне життя з його обмеженнями для того, щоб присвятити себе самовдосконаленню та власній долі – так з’являється людина-аскет. Аскет обмежується самим собою, його захоплює тільки він сам. Його думка подібна до думки сучасного індивіда і з суттєвою різницею: ми живемо в соціальному світі, він живе поза ним [2, 37-38]. Більшість буддистських практик служать засобом подолання егоїстичної форми свідомості та, відповідно, споживчого відношення до дійсності, коли оточуючий світ сприймається як дещо „зовнішнє” [5, 312].
Вслід за Індією, як правило вважають, що в Античності саме перехід філософської думки від Платона з Аристотелем до нових шкіл елліністичного періоду, ознаменувався різким стрибком – несподіваною появою індивідуалізму. Якщо у Платона й Аристотеля поліс розглядався як самодостатній, то зараз стали вважати, що саме індивід є таким [2, 39]. Індивідуалізм лежить в основі етичної концепції софістів. Кіренаїки створили власну філософію крайнього гедонізму. Епіку висуває основним принципом моралі принцип задоволення, блаженства, насолоди. Він розглядає людину як чуттєву істоту, для якої нормою є пошук задоволення та уникання страждання, а мета щасливого життя – сприяння здоров’ю тіла та непорушності душі (атараксія). „Для людини, звичайно, не може бути нічого кращого за відсутність всілякого страждання з душевною тяготою та насолоди – найбільшим задоволенням душі і тіла”, – вважав Епікур [1, 218]. Атараксія, блаженство, задоволення, щастя – основні поняття на яких будується філософська система епікурейців.
Елліністичні думка залишила за своїми межами соціальний світ. Епікурейці, кіренаїки, стоїки вчать мудрості, наблизитись до якої можна лише поза суспільством. Подібно до того, як в Індії істина доступна лише лише аскету, таким же чином, відповідно Зенону, тільки мудрець знає, що є благо [2, 40]. Мудра людина ніколи не поступиться власними принципами, навіть коли вона живе та діє у суспільстві; вона повинні залишатися незворушною та байдужою до всього, що її оточує. Адаптація в суспільстві для неї справа вторинна: справжній мудрець завжди визначає себе як чужий світові суб’єкт.
Сучасний індивідуалізм, хоча і має такі давні джерела, дещо змінився та набув зовсім іншого змісту. Людина сьогодення відокремлюється від усього світу не з великою метою самопізнання та самовдосконалення, не в пошуках істини, а в пошуках задоволення власних потреб, бажань та амбіцій. Сучасна людина розглядає себе як самоціль, вона живе у суспільстві, а насправді існує поза ним у власному, індивідуальному світі. З таких окремих індивідуальних світів і складається сучасний соціум. В теперішній час індивідуалістичні бажання нам краще пояснюють ситуацію, ніж інтереси класів, а приватне життя розкриває капіталізм більше, ніж виробничі відносини; гедонізм та психологізм містять у собі більше сенсу, ніж програми та форми колективних дій [4, 27-28]. Персоніфікований гедонізм – останнє досягнення сучасної цивілізації.

Література:
1. Гончарова Т.В. Эпикур. – М.: Мол. Гвардія, 1988. – 303с.
2. Луи Дюмон. Эссе об индивидуализме. – Дубна: Фенікс, 2000. – 304с.
3. Конфуций. Я верю в древность /Сост. перевод и коммент. И.И. Семененко – М.: Республіка, 1995. – 384с.
4. Жиль Липовецкий. Эра пустоты. Эссе о современном индивидуализме /Перевод с французького В.В. Кузнєцова. – С.-П.: Владимир Даль, 2001. – 320с.
5. Мел Томпсон. Восточная философия /Мел Томпсон. – Пер. с англ. Ю. Бондарева. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2002. – 384с.

Шевченко З.В. Витоки сучасного індивідуалізму