Возможность заключать брачные контракты появилась у народов постсоветского пространства только лишь в 1996 году, после внесения изменений в брачное законодательство. До этого момента подобного рода соглашения рассматривались как прагматическое проявление загнивающего Запада, не имеющее ничего общего с любовью и традиционными семейными ценностями. Следует отметить, такая тенденция имеет место быть и сегодня, поэтому говорить о том, что брачные контракты прижились у нас и стали повсеместной практикой, нам еще очень рано.

Чтобы лучше понять, что собой представляет брачный договор, предлагаю обратиться к истории его появления и формам проявления.

Родиной брачных контрактов считает Древний Рим. Именно здесь впервые начали заключать tabulae nuptiales (дословно в переводе с латыни – таблица (табличка) брака или свадьбы). Как правило, это было деловое соглашение между двумя семьями жениха и невесты, которое прописывалось на специальных табличках и зачитывалось вслух на торжественной церемонии бракосочетания.

Брачные договоры существовали и в Древнем Египте. До наших времен сохранились папирусы, датированные первым веком нашей эры, на которых детально описывалось и перечислялось все приданое невесты.

О брачных договорах Древней Руси трудно сказать что либо, но то, что древние славяне активно разводились и делили имущество, остается незыблемым фактом. Даже после принятия Русью христианства, наши предки не моги утихомирить свои брачные и внебрачные страсти. Поэтому отцы Церкви пошли на встречу варварскому народу и разрешили разводы. Так, к примеру, в «Уставе князя Владимира Святославича о десятинах, судах и людях церковных» говорится о том, что церковный суд должен заниматься делами о «роспустах», то есть разводами. Как именно должен был проходить бракоразводный процесс, Владимир Святославич умалчивает.

Відповідь на питання про співвідношення понять «шлюб» та «родина», на перший погляд, може здатися очевидною і простою. Ототожнення цих понять є найпоширенішою помилкою на сьогодні. Як правило, шлюб вважається родиною, а родина за відсутністю шлюбних відносин розглядається не тільки як неповна, але й неповноцінна. Окрім того, актуальність означеної проблематики посилюється існуванням у сучасному соціальному просторі альтернатив шлюбно-сімейним відносинам, наприклад, конкубінату або тривалих гомосексуальних стосунків з одним партнером, які теж визначаються поняттями шлюбу та родини.

Метою даної статті є діахронічий розгляд понять шлюбу та родини, їх компаративний аналіз та проекція на сучасні реалії.

Сучасна наука визначає шлюб як санкціоновані суспільством статеві відносини між чоловіком і жінкою з подальшим встановлення їхніх подружніх, батьківських прав та обов’язків. Родина, в свою чергу, розглядається, з одного боку, як соціальний інститут – історично конкретна система взаємовідносин між подружжям, між батьками та дітьми та, з іншого, як мала соціальна група, члени якої пов’язані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю, соціальна необхідність якої зумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтворенні населення [6, 66].

Чи є шлюб основою родини? Відповідь на це питання не може бути однозначною, оскільки залежить від аспекту розгляду означених понять.

Соціальний моніторинг - це спеціально організована, розгалужена система безперервного та оперативного отримання, обробки, зберігання та первинного аналізу даних про найактуальніші явища та процеси, що відбуваються в суспільстві.

Здійснення соціального моніторингу є неможливим без теоретичної та технічної складових процесу дослідження, що забезпечують його цілісність та ефективність.

Теоретична база соціального моніторингу повинна включати у себе:

- програму проведення дослідження, яка представляє собою чіткий план збору соціологічної інформації та покликана орієнтувати соціологів у ході дослідження;

- розробку форм представлення інформації, що була отримана в процесі дослідження. Це чіткі вимоги щодо оформлення результатів моніторингу, які можуть бути представлені у вигляді наукових звітів, записок, довідок;

- безпосереднє зберігання отриманої інформації.

П.Лавров є яскравим представником соціологічної думки Росії кінця 19 століття, а саме одного з її напрямів – народництва. В соціології він відомий тим, що започаткував так званий суб’єктивний метод.

На думку Лаврова, до будь-якого явища мислитель повинен підходити з двох точок зору: по-перше, з точки зору сущого (теоретичної, об’єктивної), по-друге, з точки зору належного (практичної, суб’єктивної). В першому випадку він вивчає явища такими, якими вони є насправді. Він нічого не заперечує та нічого не схвалює – просто спостерігає, досліджує явище, залишаючи всі оцінки осторонь. В цьому полягає основна задача будь-якої науки. В другому випадку він підходить до явищ зовсім по-іншому, маючи певний ідеал цього явища або певну мету.

До кінця XIX ст. у російській соціології стала очевидною неспроможність географічного, біологічного та психологічного напрямів з’ясувати сутність суспільних відносин. Стало очевидним, що при вирішенні складних соціальних проблем не можна спиратися на будь-який один фактор, а необхідно враховувати всю їхню сукупність та складну взаємодію. Так у російській соціології з’явився плюралістичний, або багатофакторний, підхід до вивчення суспільства, виразником якого був видатний російський вчений Максим Ковалевський (1851-1916).