Зміна політичного курсу, трансформація та модернізація соціально – економічної системи, орієнтація на західні цінності, формування нових суспільних відносин та ідеалів призводять до корінної переструктуризації українського суспільства. Колективістські ідеї та теорії, які домінували за радянської доби відступають під натиском індивідуалістичних, що стримувалися та заборонялися протягом останніх десятиліть. Така ситуація в українському суспільстві призвела до реформування інституту моральних цінностей.

Докорінна трансформація українського суспільства внаслідок визначених історичних обставин призвела до глибокої трансформації усієї системи цінностей пострадянської особистості, зумовивши поступове поширення і піднесення індивідуалістичних цінностей. Перед сучасним соціальним середовищем, як одним з головних креативних чинників особистості, постала важлива задача оптимізації індивідуалістичних тенденцій, їх спрямування у русло раціональної, осмисленої мотивації подій, вчинків та звершень індивіда, подолання негативного ставлення до поняття „індивідуалізм”, знешкодження та регулювання деструктивних і десолідаризуючих впливів крайніх індивідуалістичних проявів. Гострота актуальності даної проблеми посилюється і тим, що індивідуалістичні настрої властиві кожній людині без виключення. Саме тому для об’єктивного осмислення проблеми індивідуалізму доцільним є звернення до історичних надбань соціально-філософської думки, зокрема німецької класичної філософії.

Актуальність означеної проблеми посилюється тим, що саме сучасність вимагає від індивіда наслідування індивідуалістичної лінії поведінки. Адже, не для всіх людей пострадянського простору, зокрема і українських громадян, досвід минулого виявився корисним та придатним до нових умов життя, а життєва перспектива, пов’язана з майбутнім суспільства, зачинена або невизначена. Для того, щоб жити і діяти потрібна визначеність. Якщо ж її немає в оточуючій дійсності, якщо кожний крок в ній – експеримент з невідомими наслідками, а для кожного нового дня досвід вчорашнього вже непридатний, то цю визначеність особистість може набути, сподіваючись тільки на саму себе.

Для суспільства перехідного періоду, яким на даному етапі є Україна, цілком природною і виправданою є глибока дезорієнтованність особистості, відсутність суспільних чітко окреслених стратегій розвитку, твердих морально-етичних норм. Такі умови, на нашу думку, стимулюють і створюють велику амплітуду коливання як суспільної, так й індивідуальної свідомості, у бік гіперболізованих суджень та періодично штовхають суспільство то на шлях крайнього індивідуалізму, то повертають назад – у бік абсолютного колективізму. Тому проблематика поєднання індивідуалістичних та колективістських тенденцій як певного суспільного, так і особистісного балансу, є актуальною для сучасних українських реалій.

Від античних часів розвиток політичної, культурологічної, соціально-філософської думки спрямовувався на створення певної моделі цивілізації, суспільства або держави, яка б залишала власного громадянина вільним, робила його творцем власної долі або надавала таку можливість всім без виключення, не утискаючи жодного. Однак, сьогодні перед цією свободою та необхідністю бути вільними надто багато людей відчувають страх, який зумовлюється побоюванням особистої відповідальності, неуспішності, посередності тощо. Саме тому, на думку Ж. Ревеля, люди вигадують „нові колективістські дурниці, аби перебуваючи на порозі вільної і ліберальної цивілізації, звільнитись від особистої відповідальності. Великі системи тоталітаризму – смертельно небезпечний знаменник програми вибудовування людини самої себе” [7, 454].