Теорія соціального конструювання гендеру бере свій початок із праці Томаса Лукмана та Пітера Бергера «Соціальне конструювання реальності», де вчені запропонували розглядати соціальну реальність як об’єктивну та суб’єктивну одночасно. З одного боку, деякі факти не залежать від свідомості індивіда та чинять на неї примусовий вплив, з іншого, індивід сам повсякчасно створює власний специфічний світ.

Саме такий дуалістичний підхід в подальшому був застосований для пояснення гендерних відносин прихильниками соціального конструктивізму.  Індивід не тільки опановує та відтворює вже існуючі гендерні ролі, але й вносить власні корективи у сталі гендерні моделі поведінки. З одного боку, гендерні відносини є об’єктивними, оскільки індивід сприймає їх як даність, з іншого, вони є суб’єктивними, оскільки конструюються самим індивідом у повсякденності.

До теорій, що описують соціальне конструювання гендерних відносин, окрім драматургічного інтеракціонізму Ірвінга Гофмана (гендерний дисплей) та теорії деконструкції статі Гарольда Гарфінкеля,  можна віднести і символічний  інтеракціонізм Джорджа Міда. Хоча сам вчений не займався безпосередньо гендерною проблематикою, на сьогодні принципи символічного інтеракціонізму досить широко застосовуються у дослідженнях гендерних ролей.

На думку Дж. Міда, практично вся взаємодія між людьми є обміном символами. Взаємодіючи з іншими ми постійно добираємо «ключі» до типу поведінки, відповідної певному середовищу, та до способу тлумачення намірів інших. Символічний інтеракціонізм спрямовує нашу увагу на деталі міжособистісної взаємодії, а також на те, як використовуються ці деталі, щоб наповнити змістом слова і поведінку інших. Символічне тлумачення гендерної поведінки в першу чергу буде залежати від належності учасників міжособистісної взаємодії до певного соціально-культурного середовища.

Дж. Мід розглядає особистість, як соціальний продукт, що можна описати формулою:

«Self» = «І» + «Me»,

де «Self» –  «самость», особистісна цілісність, ідентичність;

«І» – індивідуальне «Я», внутрішній світ людини. Це те, що сама людина думає про себе та інших. «І» виступає активною складовою «Self», завдяки якій індивід може не тільки ідентифікувати себе із інтерналізованими ролями, але й дистанціюватися від них;

«Ме» – соціальне «Я», є результатом засвоєних соціальних ролей та еспектацій. Це соціальна оболонка індивіда – як він бачить себе у соціальному просторі очами інших індивідів. Прийняття «Ме» забезпечує перетворення зовнішнього соціального контролю у самодисципліну.

Жіноча та чоловіча «самості» формуються за однаковою схемою, однак в процесі на кожному етапі для кожної статі застосовуються різні символи та підходи навчання гендеру, що відповідно призводить до різних результатів.

Дж. Мід виділяє три стадії формування «самості»:

  1. Стадія імітації (наслідування) – діти несвідомо копіюють поведінку дорослих. Однак, дівчата більшою мірою наслідують жінок, тоді як хлопці – чоловіків. Відбувається це завдяки символам, які вказують дитині про її належність до власної статі (одяг, зачіска, ставлення оточуючих тощо).
  2. Ігрова стадія (стадія ролевих ігор, play stage) – у дитячій уяві відбувається розподілення гендерних ролей та здійснюються перші спроби їх імітувати.
  3. Стадія колективних ігор (game stage) – дитина вчиться бачити себе з боку інших учасників взаємодії, з’являється вміння розпізнавати очікування оточуючих, згідно з якими формуються стійки моделі фемінної та маскулінної поведінки.

Якщо перші дві стадії сприяють розвитку та визначенню індивідуального «Я» індивіда («І»), то останній етап розвиває соціальну здатність оцінювати себе очами учасників взаємодії та сприяє становленню соціального «Я» («Ме»). Таким чином за рахунок постійного внутрішнього діалогу «І» та «Ме» формуються гендерні стратегії поведінки.

Шевченко З.В. Експлікація символічного інтеракціонізму Джорджа Міда у проекції на ґендерну проблематику // Філософія в умовах сучасних соціокультурних викликів: Всеукраїнська науково-теоретична конференція (11-12 жовтня 2012 року): Матеріали доповідей та виступів. – Черкаси: «ІнтролігаТОР», 2012. – С. 62-64. 

Оставить комментарий